Люди, які змінили світ, у фотографіях Георга Гатсаса

Георг Гатсас — художник, фотограф і музикант, який народився і живе у Швейцарії. Практика Гатсаса фокусується на звуці, урбаністиці та на взаємодії громадського простору. Він багато подорожує по всьому світу, досліджує міста та фотографує людей субкультурних ком’юніті.

11/2/2021

текст: Уляна Калуш

ВІЗУАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО

Роботи художника виставляли на персональних та групових виставках, включаючи Kunstmuseum St.Gallen (2017), FRAC Nord-Pas de Calais (2015), Museum Bärengasse Zurich (2013), Aargauer Kunsthaus (2012), Kunsthaus Zurich (2008, 2011), Coalmine Galerie Winterthur (2010), Центр сучасного мистецтва Вільнюса (2009), Швейцарський інститут у Нью-Йорку (2007), Museum Boijmans Van Beuningen Rotterdam (2006) та Kunsthalle St.Gallen (2003).

Георг Гатсас

Фото: Манель Жюсто

У 2017 році він випустив книгу Signal The Future, яка розкриває багатошаровість культури дабстепу, що народилася в Лондоні. Через фотографії клубів, продюсерів та архітектури міста розгортається розповідь про те, як міське середовище впливає на музику і навпаки.

Ти поєднуєш у своїй практиці фото, музику та образотворче мистецтво. Можеш розповісти про свій бекграунд, яка у тебе освіта?

У 2000 році я закінчив гімназіум, це наступний етап після закінчення школи перед вступом до університету. Оскільки Інститут Мистецтв у Базелі немає відділу фотографії, я вступив на факультет образотворчого мистецтва. Зрештою, 18 років після випуску вирішив повернутися і цього року отримав ступінь магістра. Проте і в музиці, і в фотографії, і в образотворчому мистецтві вивчав усе самотужки. Думаю, що художник має завжди розвиватися та самовдосконалюватися. Школа не зможе зробити з тебе художника, але може допомогти з новими підходами чи ідеями.

Я хотів повернутися до інституту, оскільки хотів познайомитися з новим поколінням художників з різних галузей.

А у тебе був поворотний момент після якого ти вирішив зайнятися фотографією?

Я почав фотографувати ще в гімназії, з раннього дитинства одержимий фото, фільмами, музикою, літературою.

Я просто пішов за мрією, як би це банально не звучало.

Серйозно займатися фото почав після того, як поїхав у Нью-Йорк і пожив там якийсь час. Після закінчення університету я хотів поїхати зі Швейцарії, тому просто забронював квитки і полетів у Нью-Йорк. Пробув я там близько 13 місяців, набагато довше, ніж очікував. Під час першого візиту я почав знімати серію The Process, яка стала для мене точкою відліку. Фото я сприймав швидше як розминку, перед тим як перейти до рухомого зображення, що пізніше також почав робити. 

Are_You_Can_You_Were_You_2007

Як ти сформував свій стиль? Тебе часто порівнюють з Нен Ґолдінг, хоча я бачу паралелі, я б не сказала, що їх багато.

Очевидно, що в 90-ті мене надихнули роботи Енді Ворхола, Жана-Мішеля Баскії, Нен Ґолдін, Енді Ворхола, Джонса та інших впливових художників того часу. Вони дійсно справили на мене сильне враження, коли я був підлітком. Фотокниги Ґолдінг стали для мене особливими, вони відкрили для мене світ її головних героїв, я дуже емпатую до них. Можливо цим ми схожі? 


У першій серії я знімав легендарних людей: Іра (Айра) Коен, Ліззі Бугацос, Брайан ДеГро, Кембра Пфалер, Дженезіс Пі-Оррідж і Леді Джей, Джим Тірвелл, Suicide, Стівен О'Меллі з Sunn O))), Бен Тішер та Гала Вердуго з журналу K48 та багато інших. Розмови з художником та піонером кіновиробництва Мішелем Одером також мали на мене вплив. Я познайомився з ним у Нью-Йорку, коли підпрацьовував у ресторані Lucien.  Мішель був постійним клієнтом, якось ми розговорилися і він запросив мене на показ ретроспективи його відеороботи в Антологічний кіноархів. Саме він представив мене кіношному андерграунду Нью-Йорку.

Я справді цікавився музичною сценою міста, тоді був справжній бум. Ви могли просто піти на шоу в  "Tonic", один з найкращих музичних майданчиків. На жаль, його вже не існує. Ви могли ходити туди щотижня, там завжди грав хтось цікавий: Gang Gang Dance, Марина Розенфельд, Тоні Конрад, Orthrelm, Мік Барр, Крістіан Марклай, Девендра Банхарт, Майкл Джира, Джон Зорн, Джим О’Рурк — я бачив, як всі вони грають у цьому маленькому закладі. Публіка була різношерстна: від меломанів до музикантів і ти міг з легкістю з ними познайомитися. Музиканти та художники з Японії, Німеччини, Великобританії та інших європейських країн також там виступали. Саме тоді я почав серію The Process, в такий короткий відрізок часу я познайомився з легендарними людьми.

Дженезіс Пі-Оррідж, Леді Джей...

Так, я також вперше зустрів Пі-Орріджа і Леді Джей у Tonic, вони виступали з шоу The Majesty.

The Process. Breyer P Orridge

Я підійшов до них після концерту і запитав, чи не проти вони на портретну зйомку. Вони відповіли: «У тебе одна спроба. Ти можеш зробити лише один знімок і якщо нам сподобається, можеш зробити ще одну».

Я зробив знімок, вийшло круто, тому я відправив фотографію Пі-Оріджу та Леді Джей. Їм теж сподобалась фотографія, тому вони запросили мене до свого будинку в Ріджвуді, в районі Квінзу, на ще одну зйомку.

Вони були твоїми орендодавцями, так?

Так, з кінця 2006 до початку 2008 року. У 2007 році мене запросили провести персональну виставку в Швейцарському інституті в Нью-Йорку. Моя виставка відбулася в межах трьохденного фестивалю в Швейцарському інституті, серед виконавців та художників тоді брали участь: Тоні Конрад, Іра (Айра) Коен, IUD, The Young Gods, Dälek, Томаш Корбер та Норберт Мьосланг. Це було дуже круто! Я зняв другу серію Five Points одразу після фестивалю, енергія мого оточення дуже допомогла.

Оскільки, я жив у Швейцарії, мені треба було знайти тимчасове помешкання у Нью-Йорку. Ідея пожити у Пі-Оріджа та Леді Джей належала барабанщику Psychic TV Едварду «Едлі» О’Дауду, який жив разом з ними. Жити з ними — повне божевілля, люди могли викрасти апаратуру Psychic TV. Одного разу, хтось хотів увірватися у квартиру вдень, я тоді теж був у ній, але поліція зловила грабіжника на місці. Я навіть не помітив його, поки поліцейські не подзвонили та повідомити про спробу злому.

Чи важко було з ними працювати?

Фотографувати — ні, вони були дуже милі та ввічливі. Леді Джей, очевидно, мала великий вплив на Дженезіса. А працювати з Дженезісом сам на сам — інша справа. З розповідей, вони займали домінуючу позицію, усе має бути так як сказали Пі-Орідж, а якщо щось не так — на вас чекають проблеми.

Повернемося до твоєї практики. Журнал Zweikommasieben називає твої візуальні матеріали як photographic essay. Коли я дивлюсь на роботи, за кожним портретом бачу окрему історію людини. Якось ти описав їх як «a second portrait». Що ти мав на увазі під цим терміном?

Я підсвідомо хочу показати складнішу історію. Розумієш, я хочу вловити атмосферу, енергію, передати момент у якому ми живемо. Найкраще цей метод працює з портретами, я розмовляю з людиною, дізнаюся її, відчуваю на якому моменті свого життя вона перебуває зараз.

У фотографіях завжди має бути щось, що ти можеш прочитати, щось, що тебе захоплює. Лише у такому разі робота щось значить і я задоволений нею. У фото можна відчути вплив часу. Наприклад, серія The Process була божевільнішою, похмурішою, ніж інші. Я знімав у Нью-Йорку з 2003 по 2007 і мої роки там точно можна описати такими ж прикметниками: праві політичні сили переважали, соціальне життя країни занепадало, до фінансової кризи залишалося декілька років і так далі.

Проте, це були більш спокійні часи з огляду на те, як соціальні мережі окупували наше життя сьогодні. Має бути щось, що ви можете прочитати зі знімків, які я роблю, щось, що сподобається вам. Лише тоді я справді задоволений результатом.

Ми зачепили тему двох серій The Process and Signal The Future. Розкажи про свій підхід.

Зазвичай, я знаходжу тему. Серія Signal The Future почалася, коли я приїхав в Лондон на ярмарку Zoo Art Fair. Це було місяць після глобальної фінансової кризи у 2008 році, продажі були катастрофою, звісно, тоді я так нічого і не продав. На щастя, я вписався у квартирі друга в Брікстоні, тоді це було одним з місць, де народився дабстеп, а епіцентром стали вечірки DMZ у Mass. Вже тоді я цікавився дабстепом, слухав Warrior Dubz, Мері Енн Хоббс, Diary of an Afro Warrior від Benga, дебютний альбом Skream та всі платівки від DMZ. Я був вражений, коли вперше почув їх і, до речі, досі вважаю, що ці записи — позачасова класика. The Bug & Flowdan і Darkstar грали того ж тижня в Південному Лондоні, і мені пощастило потрапити туди. Виступ були чимось неймовірним, мене вразив не лише сам перформанс, а також низькі частоти звуку, які буквально проходили крізь тіло! Всі присутні танцювали наче божевільні. Тоді я почав фотографувати клаберів, і повертаючись додому, зробив пару світлин вулиць у Брікстоні. Ці кілька знімків вийшли класними і стали відправними в серії. Невдовзі я переконав редактора журналу Interview зняти фільм про дабстеп. Через місяць я повернувся до Лондона і почав знімати першовідкривачів і ключових фігур жанру: Mala, Loefah, Benga, Мері Енн Хоббс, Sarah ‘Soulja’ Lockhart та Stuart ‘Rat’ Boccaro з радіостанції Rinse.fm та Caspa.

Мене вразило, наскільки згуртованою та етнічно різноманітною була ця сцена, як місто та любов до бейс-музики були абсолютно невід'ємною частиною життя публіки, їх це сильно об’єднувало. У цей час постійно з’являлися нові й нові продюсери, якщо вони мене цікавили — я їх знімав. Деякі музиканти почали використовувати мої портрети для прескарт тому я почав співпрацювати з ними на зйомках, для прикладу Ikonika, Scratcha DVA або Kode9. Я також знімав їх для таких журналів, як Zweikommasieben або Wire. Очевидно, що клубну музику вже не називають дабстепом, вона тепер називається бейс-музикою або британський бас, а сама музика стала набагато різноманішою. Однак, я продовжував зйомки до 2017 року.

Signal The Future. 2016
Light Underground
Signal The Future. 2011
Highbury & Islington Underground_ Station

Крім людей також фотографував вулиці, станції метро та архітектуру міста, спочатку в Брікстоні, а згодом і в інших частинах міста. У книжці побачиш, як сильно змінилася архітектура міста з 2008 по 2017 рік, особливо повпливало проведення Олімпійських ігор в Лондоні. Тоді відбулася джентрифікація районів Східного Лондона.

У 2017 році я видав серію як книгу.  Перші сторінки книги починаються в 2008 році відразу після фінансової кризи і в хронологічному порядку закінчуються в 2017 році, безпосередньо перед Brexit. Моя книга — портрет Лондона цих років.

Хто твої герої книжки Signal The Future?

Майже вся команда Hyperdub. Одна із найактивніших музиканток сцени, а також ведуча програми на BBC Radio OneМеррі Енн Хоббс. Вона могла ставити треки відомих продюсерів або початківців і таким чином розкручувала їх через національне радіо. Мері надсилала контакти музикантів і рекомендувала фотографувати їх. Інша впливова команда — люди, які об’єдналися навколо радіо Rinse.fm. Це була піратська радіостанція міста, офіційною стала лише у 2011 році. Mala та Loefah, продюсери, яких видавали на Swamp81 та Deep Medi. Blue Daisy aka Kwes Darko, сьогодні він пише музику для Slowthai, Denzel Curry, Footsie та JME, колись саме Дарко привів мене на першу вечірку Boiler Room. Також знімав MC, які читали grime Flowdan, P Money та grime продюсерів Youngstar, Bok Bok та Night Slugs. Потім познайомився з музикантами, які видавалися в PAN разом з Nkisi, Sky H1 або Mumdance. 

Я шукав певне ставлення, мені потрібно було, щоб звук резонував зі мною. Мері Енн Хоббс, Sarah “Soulja” Lockhart та Scratcha DVA надихали мене рухатися далі.

Marry Ann Hobbs
Flowdan
Mala
Sky H1
P Money
Youngstar
Nkisi
Loefah
Scratcha
Sarah "Soulja"
Lockhart
& Stuart
"Rat" Bocarro

В описі книги мова йде про дабстеп сцену як anti-celebrity underground. Чи близька тобі ця філософія?

У 2008/2009 так, безумовно. Я почав знімати серію, коли дабстеп вже набирав популярності, але це все ще була ком'юніті. На вечірках ти міг зустріти всіх музикантів, а після тусовок вони брали тебе з собою і ви випивали. Знаєш, не всі хотіли, щоб я їх фотографував, у той час я зустрічав різних продюсерів, наприклад Shackleton відмовився. Музиканти відмовлялися від будь-яких інтерв’ю чи, навіть, грати лайви. Це не була їх медійна політика, просто їм було некомфортно, вони не любили багато уваги. Приблизно в той час все ще існував розрив між андеграундом та мейнстрімом у музиці, і я, очевидно, був на стороні андеграунду. Думаю, що у певний момент ці дві реальності дедалі більше зливались, особливо під впливом загострення економічних умов та соціальних медіа.

Я зараз скажу, можливо, різку річ, проте, якщо ти хочеш потрапити в anti-celebrity спільноту, тоді потрібно шукати якомога далі від західноєвропейських країн. Наприклад, в Кувейті є продюсер Van Boom, який потрапив до «чорного списку» уряду за проведення першого і, певне, останнього рейву в країні. Якщо він ще раз організує будь-яку вечірку, його будуть чекати важкі наслідки. Для нього єдиний спосіб працювати з музикою та аудиторією — інтернет. Нещодавно він зіграв на NTS Radio та Boiler Room. Його музика, безумовно, резонує зі мною, в нього є характер, злість, потужність. Чомусь останнім часом я не зацікавлений в локальній сцені, в мене такий період експериментів та цікавих колаборацій. Мені найбільше імпонують люди, які знайшли свій стиль і просто роблять те, що люблять. Звідки вони, їх бекграунд, статус — мені абсолютно нецікаво.

Повертаючись до свого минулого, музична сцена юності мала великий вплив на мене. Середина 90-х до початку 2000-х років я був частиною місцевої, а іноді міжнародної музичної хардкор сцени, яка, безумовно, була в андеграундні. Я влаштовував виступи у своєму рідному місті у східній частині Швейцарії з His Hero Is Gone, The Locust, From Ashes Rise, Ink And Dagger, Y, The Van Pelt, Ted Leo, The Get Up Kids та іншими музикантами. Мій DIY-підхід родом звідти. 

Що було найскладнішим під час підготовки книжки?

Було багато перешкод. Зйомки були божевільними, я тричі приїжджав у Лондон на довгий період часу, часто приїжджав на день-два. Одне з найважчих речей було фінансування всіх поїздок, я хотів бути в моменті, не втрачати часу, тому часто катався до Лондона. Поїздки потрібно було постійно фінансувати. В основному мені доводилося знаходити баланс між фінансами, часом і місцем. Я не міг довго чекати, оскільки, все це могло в один момент зникнути.

Я збирав гроші півтора року, щоб заплатити письменникам, графічним дизайнерам та видавництву. Мені також потрібно було переконатися, що все, що було в книзі, можна було друкувати і там немає помилок. Я годинами сидів в інтернеті та перевіряв назви вулиць та станцій метро. Я хотів переконатися, що все правильно, щоб не було помилок. Коректура та верстка книги — також зайняли багато часу. Графічні дизайнери студії NOI сказали, що це найважча за їх практику книга. 

Які вечірки тобі сподобалися найбільше?

Як тільки я мав можливість, завжди ходив на FWD>> у Plastic People. Nomad (який працював тоді на радіо Rinse.fm) та Loefah відвели мене туди. Ти б бачила, продюсери грають у маленькому закладі, де відсили поміститься 100 людей, маленький бар, проте звукова система була дуже потужною. Організатори встановили величезну звукову систему Funktion One, і те, як вони це зробили, було просто ідеально. Ти фізично відчуваєш, як звук проходить тілом. Під час цих вечірок багато продюсерів грали нові треки, які можна було почути за рік або за два до самого релізу.  


Зазвичай, ці вечірки відбувалися в неділю ввечері і тривали з 20:00 по 23:30, потім вмикали світло і люди просто йшли додому. Це так круто, що люди приходили на вечірки заради музики, танців, я більше не зустрічав такого. Ви можете заглибитися в музику і відчути її, а під кінець я ніколи не відчував втоми. Були також Deviation, DMZ на Brixton Mass, певні ночі в Corsica Studios або Fabric, але для мене фаворитом завжди будуть FWD >> на Plastic People.

Крім візуального матеріалу у книжці є есеї Марка Фішера та інших культурних діячів, як тобі вдалося досягти потрібного балансу між фото та текстом, щоб краще показати той період?

 Зазвичай, книжка фотографа виглядає так: картинка і короткий опис. Я хотів уникнути такого, хотів зробити її комплексною. Якщо ви берете фотокнигу у художника, ви знайдете в ній багато картинок у поєднанні з невеликим текстом про фотографа чи серію. Я хотів цього уникнути, сказати книгою «трохи більше». Есе ставить все на свої місця: роблять все чітким, вони глибоко досліджують питання суспільства, капіталізму, звуку, міста, джентрифікації тощо. Всіх авторів я зустрів під час підготовки до книги — Марк Фішер, Марк Теркессідіс, Адам Харпер та Рорі Гібб — тому було логічно запросити їх до співпраці. У книзі є також «третій» шар — додаток. 

Це був довгостроковий проєкт, за цей час у світі встигло багато чого змінитися, особливо в Британії. Яке місце в цьому процесі займає культура і музика?

Музика завжди має, що сказати про події, які відбуваються зараз. Вона виражає певні почуття, ставлення до сьогодення. Якщо музика транслює проблеми сьогодення, заставляє тебе подивитися на речі під іншим кутом — це чудово.

У фотографіях ти важливу роль приділяєш містам мільйонникам: Нью-Йорк, Лондон. Що тебе притягує у цих місцях?

Як я сказав трошки швидше, я не планував залишатися в тих містах так надовго, але мені подобалися дві ці сцени за особливо міцних зв’язок. Можна сказати я зловив останні дні субкультурного життя обох міст, включаючи: денсерів, продюсерів, вуличні пейзажі та знімки архітектури.

Між серіями можна вловити зв’язок, якщо придивитися уважніше — це велике родинне дерево, різні тусовки, які перетинаються. Цю ідею сімейного дерева я продовжую у колонці We Are Time у журналі Zweikommasieben.

Люди Signal The Future мали що сказати світу, щодо місця та обставин, в яких вони живуть, і вони найкраще це зробили.

Тобто серія сильніша за одне фото. Оскільки вони всі пов’язані, їх краще бачити разом, так?

Так, безумовно, краще дивитися цілі серії, проте я б не сказав, що вони сильніші. Я люблю працювати з фотографією тому, що ти можеш працювати з рiзними форматами: виставки, книжки, журнали, а також показувати їх онлайн.

Are You Can You Were You. 2005. Foetus

Мої фото мають пройти випробування часом — вони не можуть набриднути через 5 або 10 років.

Мої фото мають пройти випробування часом — вони не можуть набриднути через 5 або 10 років.

Загалом, можна загубитися в цьому потоці.

Безумовно. Це те, що мені також подобається у Zweikommasieben. Вони змінюються від журналу до журналу. Для них це експеримент — завжди починати нове, тому його випускають два рази на рік.

У 2017 році ти отримав Manor Kunstpreis та став першим лауреатом у сфері фотографії. Після нагородження пройшла твоя перша персональна виставка в художньому музеї, а не галереї. Як ти оцінюєш цю зміну виставкового простору: з галереї до музею. Наскільки простір впливає на твої роботи?

Я завжди повинен дослідити простір, побачити, що в ньому можна зробити, а що ні, перш ніж планувати виставку. Частина музею, де я показував робити, було складно обіграти: стін майже не було, багато вікон, колон і дверей. Спочатку я усунув декілька архітектурних моментів, потім зрозумів який краще розмір використати, ставити їх в рамку чи ні. Разом із куратором ми прийшли до рішення поєднати різні серії, які я знімав з 2004 по 2014 рік під виставковою назвою Are You… Can You… Were You?. Усі фото так чи інакше були пов’язані з між собою. Ми також прийшли до рішення побудувати виставку хронологічно, щоб складалося враження розповіді: від теперішнього до минулого.

А коли повертаєшся на вихід, рухаєшся назад минулого до сьогодні

Так. Ми ще так оформили фото, найсвіжіші фото зроблені при денному світлі, а старші в нічному чи вечірньому. Глядач гуляв з дня в ніч.

Такі митці, як ти, працюють у різних сферах. Як думаєш чи досі є актуальним для художника працювати виключно в одній галузі?

Кожна сфера має свої вимоги, певний набір правил, ви повинні це усвідомлювати. Мені це подобається, я завжди чимось займаюся, можу переключатися з одного на інше.

Як пандемія вплинула на твою роботу?

Я нарешті спробував все те, що давно запланував та не мав часу. Завдяки карантину мене ніхто не відволікав, я сидів вдома та займався музикою, фотографією. Цього разу я зробив діджитал фотосерію для Zweikommasieben.